• 31 Лип, 2026
• admin
• No comment

ОЛІЙНИКОВА: «Багатьох наших влаштовує просто заробляти хороші гроші»

«Я довго думала, з чого почати цей текст, оскільки він охоплює одразу декілька тем: те, що я проживаю, що проходжу як спортсменка з України, з чим стикаюся в професійному житті і як це на мене впливає. Тож спочатку – про практичні проблеми, а далі буде перехід до того, як це вплинуло особисто на мене. Сподіваюся, цей текст вийде цікавим.

Бути гравцем з України означає перебувати в абсолютній нерівності з іншими у базових речах. Ти місяцями не повертаєшся додому, бо банально не встигаєш, якщо між турнірами менше двох тижнів. І якщо ви спитаєте, де я готуюся, коли в мене короткі «споти», то чесна відповідь – де доведеться.

Вдома ж ти тренуєшся в реаліях повітряних тривог, обстрілів і відключень. Мої найближчі люди є діючими військовими, і найбільше за все я хотіла б частіше їх бачити та проводити з ними більше часу. Але це неможливо. Ніяк.

Я завжди вміла адаптуватися, швидко знаходити варіанти для тренувань на кілька днів, самостійно аналізувати власну роботу. До складнощів життя в Україні я теж адаптувалася. А мати поруч саме таких людей – це найцінніше, що подарувало мені життя.

Я вважаю, що прийшла до своїх спортивних досягнень лише тому, що в якийсь момент, замість того щоб обрати більш зручний і прагматичний шлях, обрала свій. Саме це мене сформувало. Бо я ніколи не була людиною, яка мріяла про успішну кар’єру. Я знаходила мотивацію в ідеалах, і саме вони дали мені той поштовх, який привів туди, де, за оцінкою будь-якого експерта, мене не мало бути. Але це вже окрема тема.

Мати дім, рідних і друзів, мріяти про майбутнє в Україні та поєднувати це з професійним спортом, особливо з таким специфічним, як теніс, означає не мати багатьох нормальних і важливих для людини речей, які є у всіх інших.

Повернутися жити до своєї країни було кроком, який дав мені величезний стимул. На постійне проживання я повернулася у 2025 році. Я прагнула цього від самого моменту, коли потрапила у вимушену еміграцію, і це було одним із найправильніших рішень у моєму житті.

Але, дійшовши до рівня, про який я навіть не дозволяла собі мріяти, я зіткнулася з речами, яких, мабуть, і варто було очікувати. Проте я завжди думала: «Просто потрібна ширша платформа», «Просто потрібно чіткіше пояснити», «Просто треба дати новий імпульс».

І тут проявилася інша сторона. Коли, обходячи величезну кількість труднощів, лише завдяки тому, що маєш ідею і не боїшся спробувати її реалізувати, ти досягаєш того, що важко було навіть уявити, враховуючи, з чого починався твій шлях.

Люди схильні дивитися на речі зі своєї перспективи. І мені складно уявити, щоб я, навіть у ролі звичайного вболівальника, сказала: «Спорт внє палітікі», якби мені розповіли, що спортсмени добровільно стають обслугою російської людожерської пропаганди.

Тому мені хотілося донести цю інформацію насамперед до вболівальницької спільноти, яка могла б стати головним фактором суспільного тиску. Я припускала, що люди можуть просто не знати і не бачити цього зв’язку через брак інформації, яку на турнірах не озвучують, захищаючи комерційні інтереси. Але я помилилася.

Я також могла припустити, що хтось боїться говорити голосніше або просто не має ідей, як можна допомогти. Здавалося, потрібно лише проявити ініціативу, показати, що ми не будемо мовчати, придумати проєкт, до якого інші точно долучаться. Бо як можна свідомо не хотіти використати й максимально реалізувати ті ресурси, які маєш, щоб допомогти своїй країні і тим, хто її захищає? Тим паче коли ти спортсмен. Це наша відповідальність, і ми маємо великі можливості для цього. Але й тут я помилилася.

Коли я розповідаю про обстріли, про досвід людини, чиє життя змінила війна, про те, що моя країна страждає від агресії, про те, як ми тренуємося під виття сирен, то завжди роблю це для того, щоб люди за кордоном справді підтримували Україну, донатили, цікавилися, інформувалися. Але найчастіше все, що я чую, – це «дуже шкода», після чого не відбувається нічого.

І це вже почало мене злити. Бо моя країна сильна. Нам потрібні союзники, а не порожнє співчуття. І в цьому я знову бачу ту саму байдужість. Майже всюди – лицемірство і псевдосолідарність.

Тур для мене став ударом, тому що я побачила занадто багато речей, які спотворили спорт, який я любила. І в усьому цьому почуваєшся так, ніби кричиш під водою: тебе не почують, а сам ти захлинешся.

Спорт, який колись надихав, почав мене спустошувати. На турнірах з’явилося стійке відчуття ізольованості, ніби ти щось чужорідне. І саме тоді, коли варто було б відділити себе від усього, що відбувається, в голові виникає думка: «Але ж я теж граю в теніс, а не займаюся чимось іншим».

Я не знаю, як знову полюбити те, у що вклала все своє життя. Це болить. Я завжди намагаюся віддавати 100%, і я знаю, що це таке. Але зараз на тренуваннях у мене все частіше виникає думка: «Невже це все?» І я не знаю, як відновити власні ресурси.

Я була готова до будь-яких професійних труднощів на шляху до того, щоб мене почули. Але до такої несправедливості я готова не була, як би наївно це не звучало.

Хоча я й досі вважаю, що можна було б робити речі зовсім іншого масштабу, збирати зовсім інший обсяг допомоги і навіть змінювати самі структури. Адже зараз українок у турі дуже багато, і ситуація, за якої їм довелося б домовлятися з нами, була б цілком реальною. Але цього не станеться через небажання і пасивність більшості. Багатьох наших, так само, влаштовує просто заробляти хороші гроші й жити доволі розкішним життям за кордоном, відмежувавшись від українських реалій.

Очевидно, мені потрібні якісь структурні зміни, свіжий погляд на речі, новий рівень власного підходу. Або ж просто прийняти, що нинішній стан – це вже точка неповернення, і поставитися до всього з певним фаталізмом. Бо врешті-решт мене можуть просто дискваліфікувати. За день до матчу на Вімблдоні я отримала повідомлення, що проти мене відкрито одразу декілька нових проваджень. То, можливо, варто просто «гуляти», поки можеш, менше перейматися і грати в кайф?

Відповіді в мене немає. Уже не один місяць я не можу її знайти. Що робити далі – теж не знаю. Попри це, я задумала дещо дуже круте і масштабне. Але про це розповім трохи пізніше. Дякую всім, хто дочитав до кінця. Сподіваюся, мені вдалося зрозуміло передати те, як переплітаються всі ці думки».

Публикация от Oleksandra Oliynykova / Олександра Олійникова ✙ (@_drones4ua.org_)

Джерело: sport.ua